Обговорюючи тему потенціалу і ролі аскетики, не можна обійти мовчанням базову проблему зв'язку аскетики і творчості, причому творчості в найширшому аспекті: тілесної, індивідуальної та соціально-історичної. Загальнопоширеною є оцінка аскетики як феномена, що негативно ставиться до тіла, нехтує ним, пригнічує свободу і волю індивіда щодо проявів його своєрідних, особистісно-специфічних характеристик і устремлінь, є безперспективним в історичному вимірі, уникає світу і культури. Але перш ніж розбирати справедливість цієї оцінки, слід з'ясувати суть творчості в дихотомійному сполученні діади "традиція - інновація".

Цікаву концепцію в цьому плані запропонував С. С. Хоружий16. Виокремивши різноманітні традиції - духовні, релігійні, культурні, соціальні, народні - одним з основних критеріїв такого розрізнення вітчизняний дослідник називає якраз співвідношення в тій чи тій традиції процесів творення нового і збереження старого. І тут він вважає, що на відміну від інших традицій, зокрема й культурної, в духовній традиції жодного антагонізму між цими процесами не виникає з однієї суттєвої причини: збереження духовної традиції і є її оновлення, бо її наявність у тій чи іншій історичній реальності вже свідчить про те, що духовна традиція жива, а отже, реалізує свій потенціал зміни та розвитку. Саме тому в історичному процесі розвитку людини і людства Хоружий особливо підкреслює роль духовної традиції, характер зв'язку з якою стає визначальним і для всіх інших традицій. Звертається до проблеми "аскетизму і творчості" і пристрасний апологет творчості та свободи російський філософ М. А. Бердяєв. Він вважає творчість і аскетизм двома шляхами "подолання світу": один - відсталий, старезно-мертвий, який він ототожнює з аскетизмом, інший - позитивний, пов'язаний з народженням нового, динамічний, який він відносить до творчого начала. Таким чином, у вихідному пункті, згідно з російським філософом, аскетизм і творчість тотожні один одному і євангельській заповіді і можуть протистояти спокусам "світу цього". Але те, яким чином пропонується це зречення від світу, розводить аскетизм і творчість по різні боки. М. О. Бердяєв критикує історичне християнство, з одного боку, за недостатність аскетизму, тобто за збереження в ньому язичницьких пережитків пристосування до фізичних характеристик земного буття, постійних пошуків компромісу з мирським, з іншого - за те, що воно ще не стало одкровенням творчості. Вона, на думку мислителя, в негативному, загалом, ставленні до людської культури прогледіла глибоко євангельський сенс справжньої творчості, коли у творчому екстазі "згорає" демонічне начало людської природи. В аскетиці абсолютизація моменту покаяння і смирення веде не до прориву в інший світ, а до розпачу, тому вона обов'язково має бути доповнена творчим натхненням, творчим піднесенням і дерзання. "Творчість, - стверджує М. О. Бердяєв, - таке ж релігійне діяння, як і аскетика. У творчому релігійному досвіді є не негативне, а позитивне подолання "світу". "Світ" має бути переможений аскетично і творчо. Тільки аскетично, одним покаянням не можна перемогти "мир", не можна до кінця спалити гріх і темряву "17. За всіх тонких і слушних зауважень щодо традиційних, консервативних моментів в аскетичному діланні таке радикальне заперечення в ньому творчого начала Бердяєвим свідчить тільки про те, що російський філософ не зміг до кінця зрозуміти специфіку аскетичної творчості. Він абсолютно не зрозумів активно-перетворювального характеру християнської молитви і покаяння, по-перше, і, по-друге, пояснив релігійну творчість виключно людською активністю, не беручи до уваги дію Божої благодаті.