Аскетизм, як принцип стриманості, в усій силі був запропонований древнім християнам. Перемога над плотськими пристрастями (Римл. 13:14; Гал. 5:17-24), самозречення, через що християни досягали вищої моральної чистоти і "святого" ходіння, по справедливості доставили їм ім'я воістину "святих". Сутність стародавнього християнського аскетизму полягала в безшлюбності та повсякчасному незайманості. Решта зречень-самообмежень, яких дотримувалися християнські аскети, як-от неспання під час ночі, особливо пости, - слугували лише засобом підпорядкування тіла духу. У II-му столітті апологети вказують на християн, які заради Христа до старості вели стриманий спосіб життя, перебували завжди в дівоцтві...

У творах письменників III-го століття аскетизму приділяється значне місце. Філософія того часу, неоплатонізм, ототожнюючи матерію зі злом, бачила основу доброчесного життя у звільненні від чуттєвого. Подібно до неоплатоніків, олександрійці Климент і Оріген вважають самозречення, самовіддачу і з християнського погляду необхідним засобом, щоб стати досконалим християнином (гностиком). Як суттєве, у християнському аскетизмі залишається постійне дівоцтво; з ним пов'язана втеча від світу, звільнення від земних занять і спілкування зі світом, щоб можна було без перешкод, безперешкодно віддатися спогляданню або поглибленню в християнські істини. У Церкві всюди було багато аскетів обох статей, як це видно з псевдоклиментового послання ad virgines і з творів Орігена, Тертулліана, Кипріяна. Оріген згадує про незайманих, про "стриманих", тобто про аскетів обох статей, як особливу частину християнського народу (Origen. Hom II in Num. 10, 10 (sacerdotes, diaconi, virgines, continentes, omneis qui in professione religionis videntur). У epist, ad Rom. 6, 15). Кипріан іменує незайманих, як вибране стадо віруючих, які досягли вічного блага в Господа і, хоча ще живуть на землі, але вже належать до сонму ангелів (Cyprian. De habitu virginurn - у багатьох місцях). Великий олександрійський учитель Оріген був сам найдосконалішим зразком аскетичного життя. У своїх ревнощах він зайшов так далеко, що навіть оскопив себе. Його суворо стримане і тільки заняттям і спогляданню вищих істин присвячене життя збуджувало багатьох з його учнів до наслідування йому. Навколо Гієрокла, олександрійського вчителя, до III-го століття, здається, вже утворилася спілка християнських аскетів, які проповідували щось на кшталт общинного життя. Деякі стриманики мали житло в просто складених будинках, поза містами, щоб безперешкодно віддаватися умертвінню плоті та спогляданню. Нарцис, єпископ єрусалимський, залишив свою громаду через злі наклепи і переховувався багато років у відокремленій місцевості, там він, як каже Євсевій (6, 9), досягнув любомудрого життя. Святий Павло Фівейський (народився 228 р.) ще в юні роки знайшов печеру на віддаленій горі та прожив у ній, користуючись пальмовим деревом для харчування й одягу, 90 років, присвятивши весь час молитві, спогляданню та стриманості; тільки незадовго до його смерті (340 р.), коли йому було 113 років, його знайшов Святий Антоній (нар. 251 р.), який став засновником чернецтва. У таких мужів дух тріумфував над плоттю, благодать над природою, божественна сила християнства над світом, що потурає порокам. Під час Декієвих і, почасти, Валеріанових гонінь багато християн тікали в пустелі й подовгу залишалися там. За часів Діоклетіана кількість пустельників стала ще більшою. Вони особливо трималися вказівки Господа щодо добровільної убогості (Мф. 19:21).