Українська релігійна філософія, яка багато заявляла про необхідність використання святоотцівського досвіду, як своєрідної специфічної для православної релігійної філософії основи філософствування, на жаль, пройшла повз аскетику. А ті нечисленні судження на її адресу, які іноді трапляються на сторінках праць В. С. Соловйова, М. А. Бердяєва та інших російських авторів, глибиною розуміння, не кажучи вже про глибину прийняття, аж ніяк не відрізняються. Швидше, навіть навпаки, саме аскетика стає для російських релігійних мислителів тим "християнським баластом", що тягне саме християнство на дно "дрімучої, каламутної давнини" та "безрадісного середньовіччя", не надаючи йому можливості розвиватися та завжди відповідати "злісті дня".

Однією з причин такого неприйняття аскетики був несправедливий поділ усередині східного християнства і розведення, по-перше, догматики і містики, а по-друге, вже в містиці - аскетичного діяння і споглядання. Подібного роду хибні думки трапляються і в сучасних дослідженнях. Так, І. К. Смолич у своїй фундаментальній праці, присвяченій історії російського чернецтва, вважає, що аскетичне ділання і містичне споглядання, як два шляхи вдосконалення особистості, існували й розвивалися незалежно один від одного аж до виникнення старчества, початок якому в Росії поклали заволзькі старці на чолі з преподобним Нілом Сорським наприкінці XV століття10. Будучи апологетом абсолютної свободи людської творчості, М. О. Бердяєв саме в містиці, протиставляючи її догматиці, знаходить ті характеристики, які притаманні істинній творчості. Містика, на думку російського філософа, позаконфесійна, тобто вільна від будь-яких зовнішніх детермінацій. "У той час як релігія у своєму історичному прояві максимально соціалізована й об'єктивізована, - заявляє він, - ...містика не піддається соціалізації та об'єктивації "